Досвід на "межі"/ Experience at the "border" (Ua/En)

Привіт, друзі.

Згадуючи своє дитинство, кожен з нас може пригадати купу нерозсудливих вчинків, які інколи межували з надзвичайною небезпекою. У дорослому віці це здається божевіллям і охоплює жахом від однієї лиш згадки.

Ось я, наприклад, дуже любила плавати. У річку стрибала з усього, що мало хоч якусь висоту: дерево, підвішена мотузка, якийсь виступ… Це здавалося таким веселим та безпечним заняттям! А перегони на велосипедах без утримання руля, як вам таке? Пізніше це були експерименти з іншими видами транспорту (мотоцикл, напіврозвалений Москвич однокласника), що правда за кермом була не я, а мої однолітки, які теж не мали ні досвіду, ні страху.

Hi friends.
Remembering our childhood, each of us can recall a lot of reckless actions that sometimes bordered on extreme danger. As an adult, it seems like madness and is filled with horror at the mere mention of it.
Here, for example, I really liked to swim. Jumping into the river from anything that had any height: a tree, a hanging rope, some ledge... It seemed like such a fun and safe activity! And racing on bicycles without holding the steering wheel, how do you like it? Later, it was experiments with other types of transport (a motorcycle, a classmate's dilapidated Muscovite), but the truth was that it was not me driving, but my peers, who also had neither experience nor fear.

Відчуття того, що деякі вчинки несуть пряму загрозу прийшло з часом і поступово. Це життєвий досвід. Це він так працює. Починаєш реально оцінювати всі ризики та наслідки, після чого вже не хочеться бути шибайголовою.

Аналогічно працює й інше – страх чи обережність. Раніше від одного погляду чи різкого слова від старших ставало не пособі і відчувалася власна провина та сором. Та чим частіше робляться зауваження, тим менший вплив вони мають на відповідну реакцію. Стирається межа, так би мовити. В нормальних випадках – це не страшно. Інша справа, коли ця уявна «межа» перестає існувати, що призводить до насильства, злочинів чи корупції. Так працює людська ментальність. Ось чому і говорять, що безкарність породжує безчинства. І я з цим погоджуся.

Важливо вправно керувати власним досвідом, робити висновки та бути неупередженим до самого себе. Та це найважче. Ми намагаємося повсякчас знайти собі виправдання за різке слово чи й того гірше поганий вчинок. Варто навчитися хоча б на одинці зізнаватися самому собі у власній неправоті. Це теж допомагає. Найскладніше зізнаватися оточуючим у тому, що зробив щось не правильно. Ми боїмся осуду та прямої критики. Бути не зрозумілим, не почутим – це проблема всього нашого суспільства. Чомусь у нас гарно виходить засуджувати і дуже складно повністю пробачити і щиро повірити у розкаяння.

Такі думки в мене не випадкові сьогодні, адже весь ранок були виховні моменти з учнем. Сподіваюся, що мої аргументи були для нього змістовними, проникли до свідомості та хоч трішечки вкоренилися.

The feeling that some actions carry a direct threat came over time and gradually. This is a life experience. This is how he works. You begin to realistically assess all the risks and consequences, after which you no longer want to be a jerk.
Another thing works similarly - fear or caution. Previously, one look or a harsh word from the elders made one feel helpless and felt one's own guilt and shame. But the more often comments are made, the less influence they have on the corresponding reaction. The border is being erased, so to speak. In normal cases, it is not scary. It is another matter when this imaginary "border" ceases to exist, leading to violence, crime or corruption. This is how the human mentality works. That is why they say that impunity breeds atrocities. And I agree with that.

It is important to skillfully manage your own experience, draw conclusions and be impartial to yourself. But this is the most difficult. We are always trying to find an excuse for a harsh word or, worse, a bad deed. It is worth learning to admit to yourself, at least in isolation, your own wrongdoing. That helps too. The most difficult thing is to admit to those around you that you did something wrong. We fear condemnation and direct criticism. Not being understood, not being heard is the problem of our entire society. For some reason, we are good at condemning and very difficult to fully forgive and sincerely believe in repentance.
Such thoughts are not random in my mind today, because all morning there were educational moments with the student. I hope that my arguments were meaningful for him, penetrated his consciousness and took root at least a little.