Похмура квітка. Рефлексії

Ну, це власне вже не квітка, а висохле суцвіття дикої моркви, які колись були гуртом маленьких біленьких квіточок. Але вони вже давно виконали свою місію, тобто випродукували десятки дрібненьких насінин для продовження роду, які розвіяв вітер. А висушені суцвіття залишилися, як сумні і порожні, як покинути батьківський дім, який поступово занепадає та розпадається, бо дім живе, поки в ньому буяє життя, а коли життя згасає, немає розвитку та енергію юності, то приходить тлін та занепад...

Але у всьому є своя краса, краса не є синонімом молодості та юності, те, що знаходиться на етапі осені та зими, теж може бути красивим, якщо хоча. Тут на перше місце виходить внутрішня краса, доброта та людяність, які освітлюють із середини людину і додають їй неземної і водночас приземленої краси. Це мудрість, досвід, милосердя і всерозуміння, прийняття і водночас твердість, що спонукає до боротьби, не дозволяє зламатися наодинці, здатися і прийняти занепад, руйнацію та злидні. Має бути мета, не велика і грандіозна, бо такі цілі або вже досягнуті, або ж були неркальними і ніколи не могли бути досягнуті, а буденні та звичайні - зварити їсти, поприбирати в в хаті, виглядати чисто та охайно, відчувати світ і жити з ним в гармонії. І мати зв'язок з родиною, який потужним променем живить і дарує натхнення.