Спекотний зимовий ранок

Це не тому, що в квартирі жарко, аж ніяк. Десь біля 7-ї прокинулась від бабаху. Нікуди не йшла, просто сильніше зарилась в подушку. Потім знову бабах. Нічого нового. А через якийсь час пролунав просто тобі салют із кількох виходів підряд. Такий, що ліжко піді мною тремтіло так, як востаннє ще в 2022-му. То ж я бадьоро встала і пішла на кухню шукати каву. За вікном силуети нічного міста окреслював красивий і яскравий, рожево-бузковий схід сонця...

А через кілька годин один за одними почали з'являтись кадри наслідків влучань в центрі. Наче й нічого нового, але дуже боляче на це дивитись. Особливо на костел Святого Миколая. 💔

Сьогоднішня моя тема для #FridayPoem мала бути іншою. Але після такого ранку я вже й не пам'ятаю, про що хотіла написати. На думку спадає лиш оцей вірш:

Синіла ніч, дивились зорі,
Дрімало стомлене село, -
Коли це враз вогняне море
Його схопило й залило.

...Крізь дим прорвався дзвін крилатий,
Махнув осмаленим крилом,
І, наче птах, стрільцем піднятий,
Забивсь, заплакав над селом.

"Води! води!" - лунає всюди.
"Ламай, неси, топчи, туши.
Куди пропали звідси люде?!
Чом там немає ні душі?

Подай драбину, кинь лопату,
Біжи за ломом, бий вікно!..
Куди?! куди, - не лізь в кімнату, -
Там все горить уже давно".

"Води, води!" - лунає всюди.
"Давай що-небудь дах накрить!
Сюди! рятуйте, добрі люде!
Горить! ох лишенько, горить!"

А там, в пітьмі десь, на дорозі,
Жінки голосять в сорочках,
Холонуть діти на морозі
І немовлята на руках.
...
В огні палає Україна.
...
...

Але на крик несамовитий
Ніхто з синів її не йде.
І дзвін, каміннями розбитий,
В повітрі більше не гуде.

О.Олесь
1907

Ці рядки Олеся повні розпачу і безнадії. Через 117 років Україна все так само бореться, горить, стікає кров'ю... Чи доживемо ми колись до закінчення цього кошмару? І чи закінчиться він для нас колись? Ніхто не знає. Залишається зціпити зуби і гарувати далі.

Майте тихий день, і дякую, що читаєте!