Останні пару днів були трохи спокійніші. Менше обстрілюють, менше шахідів. Але вчора знову бавовна в Севастопольській бухті і біля мису Фіолент. Росія знов щось белькоче про "у відповідь", забуваючи, що лише Україна має право, робить і буде робити удари у відповідь.

Але я не про те. Знову субота, удар по Криму. А завтра понеділок. Треба готуватись до ударів у відповідь. Ця тиша не через закінчення боєприпасів, а через підготовеу до удару.

Зима ще не почалась, а війна ще не закінчилась. Вчооа всі раділи фейкові про російського генерала. Це дає знати втома. Спроба якось захиститись. Але на жаль, ще не час. Бо кожна помилка, кожна ілюзія, кожне ілюзорне сподівання, коли воно розлітається на маленькі шматки, ранить уламками нас самих. Дуже ранить, вибиває з колії і деморалізує.

А нам зараз не можна. Рано. Зараз в повітрі щось дуже схоже за відчуттям на перші дні вторгнення. І це не про ядерну зброю. Це про невизначеність та неясність.

Чи вдарять ще окупанти? Звісно вдарять. Ми не знаєм, де саме. Може з Півночі, може з Півдня, чи моря.

Чи є у російських військових план? Є, і не один. І який виберуть, буде залежать від обстановки. Але після 8 місяців великої війни і через майже 8 років війни взагалі, у нашого суспільства досі лишилась віра в чудеса і єдинорогів, яка підігріта контрольованими медіа. Це хибні уявлення, які призводять до завищених сподівань.

Для імперії люди ніщо. Свої люди це м'ясо, а населення окупованих територій це сміття. Тільки як живий щит для перекидання сил та зброї. Тільки як захист переправ та залишків мостів по яким вони перекидають техніку та БК. 2 години цивільні, 12 військові. Перекидають не з Херсону, а в Херсон.

Те ж саме стосується і їх мобілізації. Це перша хвиля мобілізації. І там до біса бажаючих піти повоювати. Їх жінки і матері в більшості не дуже переймаються, що будуть втрати. "Всьо равно бухаєт и сдохнєт".

Ми просто міряли їх по собі. Ми цю помилку вже робили, коли вважали що після перших тисяч «цинків» буде якийсь протест, або хтось схаменеться. Проблема зі спорядженням та одягом? Вони вже шукають вирішення цих проблем, і вони їх вирішать. Не один Іран гоьовий їм попомогти. Не важливо як це буде виглядати. Важливо як це буде діяти. Постріл ванька у фуфайці зразка 1943 року вбиває так само як і постріл солдата у сучасному споряджені. От і все.

На околицях Бахмута дуже важкі бої. Бахмут зараз - це Маріуполь. Хлопці, які там воюють, не мали ротації з 24 лютого! А ми тут втомились і хочемо у відпустку.

Це важко. Всім дуже важко. Ми зараз заходимо в зиму. Всі хайпують на прогнозах, але ніхто не знає, як ми її пройдемо. Але у ворога є свої плани.
І вони ніяк нам не сподобаються. Але нам треба встояти попри все. Відпочивати, але весь час бути готовими. Не обдурювати себе і інших.

Вони не втомились, і в них дуже багато техніки і БК. Всі ці мопеди це не фальшстарт. Це пристрілка та про розвідка боєм. Ми вчимося протидіяти, але вони теж вчаться.

Кожен спокійний день - це день, який треба використати для підсилення та підготовки. Для допомоги ЗСУ. Бо завтра ще один понеділок, і війна не скінчилась, але ми можем тільки перемогти. І ми переможем! А фото мої просто для ілюстрації 😉