Базальт

Привіт усім!

Тиждень видався тривожний. Хоч це звучить якось дико, в тому сенсі, що звідки взагалі беруться нетривожні тижні?.. Просто ми всі якоюсь мірою адаптувались до тривожності, але цього тижня наслідки прильотів болять більше, ніж зазвичай.

Відкрила зранку новини - від уламків дрона загинув 25-річний хлопчина, водій машини, в яку влучило. Навіть якщо не йти воювати, все одно можна загинути, в тилу.

Гортаючи стрічку, натрапила на свіжо викладений (хоч написаний в 2021 році) вірш улюбленого поета Василя Муліка. Цього тижня був шанс потрапити на зустріч із ним, але я занадто пізно про це дізналась.

Вірш ліг на душу, наче завжди там був. Наче написаний мною чи про мене... Це не стільки про зміст, скільки про почуття. Це неймовірно красиві, сильні образи і метафори. До мурашок. До сліз.

Що мало початок - матиме і кінець.
Чорним базальтом застигнуть розбиті серця.
Живе та гаряче - перетвориться на камінець.
А що не почалось - в того й не буде кінця.
Все пересохне, перемелеться, переболить -
Попіл розвіє вітер та змиє дощ...
Тільки чогось твій базальт - досі горить,
Тліє між ребер, степів і центральних площ.
Як воно буде далі? Та, мабуть, не буде ніяк...
Мружитись хижо... А подумки - впасти ниць.
Не переб'є тютюн та не залиє коньяк
Сіль її сліз та солодкість її ключиць.
Осінь чергову - чергова зжере зима,
Снігом присипе, остудить пекучий базальт.
Погляд ловити, шукати сліду її - дарма -
В сірому натовпі чи серед газетних шпальт.
Хай забуваються погляди та слова,
Хай вимерзає дотиків тепла млость.
Кригою вкриється лінія берегова.
Не збутись вже тому, що до цих пір не збулось.
Сказане - сказано. Підпис, печатка. Все.
Сніг та недопалки падають на асфальт...
В цей ваш рукопис - лиш час свої правки внесе -
Тож забувай її, хлопче, побережи свій базальт...
А у відповідь - погляд - зблиском прицільних лінз -
Металеві осердя замість живих зіниць...
Він блукає вокзалами, звіріючи від валіз,
Від безликих людей та подиху залізниць.
Він загорне базальт у "піксель", кевлар та лють,
Знову питиме степу гіркий нектар -
І думки ті, що зараз нещадно б'ють
Стануть спогадом, привидом в світлі фар.
Лінія зіткнення, сіра зона, "нуль".
Терикони й кулі - лікують краще за час...
З териконами - вірно, а що стосується куль -
Вірно для тих лиш, які обирають не нас.
Він шепоче молитву, якої ніколи не вчив,
Він у тиші зимовій чистить свій автомат,
Не шукає відповідей, альтернатив,
Пам'ятає загиблих - обличчя та імена.
Там, на заході, розсипи мирних міст,
Затишок жовтих вікон понад рікою машин...
І єдине, що має для нього зміст -
Цеглиною бути в стіні камуфляжних спин.
Трасера промінь навпіл розріже ніч,
Холод вповзає за комір, ніби змія.
Мучся, карайся, душу свою каліч -
Та, врешті, позбудься обличчя її та ім'я.
Там, в середмісті зими, десь живе вона...
Та досить рефлексій. Давай, закривай гештальт -
Повитирай контакти, перепиши імена...
Тільки у відповідь - знову застогне базальт,
Сіткою тріщин піде холодний шлак,
Полум'ям бризне, лавою потече...
Як же ж забути її? Як не знати? Як?
Переплав свою ніжність та гнів, зроби їх своїм мечем.
Ще буде літо, ще буде серпень, ще
У ароматах гудрону, соняхів та кавунів
Зустрінеш її на вулиці перед дощем -
Випадково, під пісню шершнів та двигунів,
Серед міста - чужого й рідного, мов
Недоречний у жовтні вишневий цвіт.
І розм'якне базальт, ніби жовтий плов
Від її здивованого "Привіт!"
В неї зморшок більше - відбитків літ і подій...
Інша зачіска, блузка, яскравий лак...
Тільки погляд - той самий, що був тоді.
"Повечеряєм разом? Сьогодні? О сьомій?" - "Так..."
І буде вечір - теплий серпневий мед,
І ніч за ним буде - гаряча венозна кров...
А поки що - лютий на сході. Дивись вперед -
Попереду - ворог, позаду - твоя любов.

03.02.2021 р.

Війна змусила нас заховати нашу чуйність, вразливість під товстим панцирем. Та все одно болять і розлуки, і втрати. Збираєш по крихтах надію, і якось живеш далі.

Сподіваюсь, ми дочекаємось зістрічі з тими, хто ще живий.

Картинка взяла зі сторінки Інге Шустер, про яку я раніше писала.

Дякую за чудову ініціативу #FridayPoem від @lilideleopolis 💖.
Приєднуйтесь!